Город

Стигла вишня (частина 5)

– А ви в Соснівку в гості напевно приїхали?

Запитала романа дівчина, коли вони увійшли в коло танцюючих.

– Ні, я місцевий.

Відповів їй Ромка.

– Тоді чому я вас раніше не бачила? Одного вашого вже кілька разів у нас на танцях зустрічала, а вас перший раз.

– Я зовсім недавно з армії повернувся, тут ще у вас не був. До армії траплялося, а як повернувся, сьогодні в перший раз з Андрієм приїхав.

– Ось значить як, тоді давайте знайомитися, мене звуть Варкою. А вас?

– А мене Романом. Варя, будь ласка, якщо можна, давайте на ти, не звик я, щоб мені выкали.

– Я не проти, давайте на ти.

Погодилася дівчина.

– Ви напевно в місто поїдете, коли від армії відпочинете?

Продовжила розмову Варя.

– Ні, я залишаюся вдома, шофером працювати буду, мені і машину вже в колгоспі дали.

– Це добре, що ви залишаєтеся вдома, в селі теж комусь потрібно працювати. Я от наприклад, після технікуму в Богословку повернулася, другим зоотехніком у нас на фермі працюю.

Поки вони розмовляли, музика закінчилася, і Роман відвів дівчину до стайке її подруг. Відходячи почув за спиною як вони зашушукались.

– Це хто такий?

Питала Варю, повненька белобрысая дівиця.

– З Соснівки, Андрія Старшинова друг, Романом звати, нещодавно повернувся з армії.

Відповіла цікавою подрузі Варя.

– Гарний, ти Варка ніколи не губишся, завжди найкращі хлопці тобі дістаються.

З заздрістю промовила дівчина.

– А ти як хотіла, якщо сама не посуетишься, так і будеш стінку підпирати.

Варя помітила, яким поглядом, її двоюрідна сестра Орися, подивилася вслід Роману.

– А тобі Аришка, рано ще на таких хлопців задивлятися. Тільки школу закінчила, краще думай, як в інститут поступати будеш.

Відходячи від дівчат, Роман спиною відчув, що на нього хтось пильно дивиться. Обернувся і зустрівся поглядом з невисокого зросту , худенькою дівчиною, швидше нагадує підлітка. Вона стояла поруч з Варкою, і мнучи кінчик товстенною, каштанового кольору коси, з-під опущених вій, стежила за Романом. Усміхнувшись, Ромка подумав.

– В дитячий сад напевно ще ходить, а туди ж, на танці.

Не встиг він підійти до Андрія, як ансамбль знову заграв модну цього літа пісню “Листя закрутять” і поруч з ним знову опинилася Варя.

– А я не стала чекати, поки ти мене запросиш, ось сама тебе запрошую.

В цей вечір, Ромка танцював тільки з нею, а після танців шепнув Андрію.

– Ти почекай мене за селом, біля зламаної рокити, я Варю проводжу і повернуся.

– Давай, дочко.

Реготнув Старшинов. Роман наздогнав Варю, коли вона з дівчатами вже виходила за огорожу Будинку культури.

– Варя, можна я тебе проводжу.

Запитав він у дівчини, беручи її за лікоть.

– Можна, тільки я не одна, спочатку ось потрібно Аришку до будинку довести, а то мені тітка Груня, задасть, якщо я сестричку одну залишу.

– Проводимо і твою сестричку, нічого страшного.

Погодився Роман. Вони йшли по нічній вулиці Богословки і весело базікали про всяку нісенітницю. Роман розповідав випадки зі свого армійського життя, а сестри заливисто сміялися над його розповідями.

–А ось і мій будинок.

Тихо промовила Орися, зупиняючись біля хвіртки невеликого, всього в два вікна будиночку.

– Спасибі, що проводили.

Вона помахала рукою Варвару і Ромці, і попрямувала до воріт.

– Давай, спокійної ночі.

Відгукнулася Варвара, а потім повернувшись до Ромці сказала.

– Нав’язали на мою шию, в цьому році тільки школу закінчила, і тітка Груня, на танці її стала відпускати, правда під моїм наглядом, а я що нянька чи що, возитися з нею. Скоріше б вже їхала в місто. В педінститут зібралася, хоче стати вчителем. А який з неї вчитель, від горщика два вершка, і голосок, як у комара, їй же старшокласники життя не дадуть.

Варвара жила на протилежному кінці вулиці, і вони не поспішаючи пішли до її будинку.

– Ну ось ми і прийшли.

Сказала вона Ромці, підходячи до залізних воріт, великого цегляного будинку.

– Ніч така гарна, тепло, комарів майже немає, може посидимо трохи на лавці.

Запропонувала Варя своєму провожатому.

– Можна, тільки не довго, а то мене Андрій чекати не буде, та й на роботу завтра. Не хочеться спізнюватися в перший день.

Вони підійшли до невисокої лавці, що стоїть під великим кущем бузку.

– Гарно тут у вас, тихо.

Промовив Ромка, опускаючись на лаву.

– Так, у нас тут добре, сусідів поруч немає. Тато спеціально цю ділянку випросив, коли будуватися задумав. Сказав, навіщо нам поруч зайві очі і вуха.

– А що, він у тебе чимось незаконним займається?

Пожартував Ромка.

– Ось ще, скажеш теж. Він у мене завідуючий фермою, шанована в селі людина.

– Ну тоді зрозуміло. Завідуючому фермою, потрібно жити подалі від сусідів.

– Нічого тобі незрозуміло.

Образилася Варя.

– Вибач, ну прости мене. Я не хотів тебе образити, просто пожартував.

Став виправдовуватися Роман

– Гаразд, проїхали.

Вони посиділи трохи на лавці, і Ромка почав збиратися додому.

– Ну все Варя, мені пора, давай прощатися.

Сказав він, підводячись з лави. Вони підійшли до хвіртки Вариного будинку, і він простягнув їй руку. Але Варвара своєї руки не подала, а несподівано обняла його за шию, і сама проникла до губ. Після такого несподіваного поцілунку, відбігла трохи вбік і сміючись прокричала.

– Це тобі аванс, на завтра, сподіваюся що ти прийдеш до нас, я буду чекати.